Ще з юнацьких літ закарбувалися два прізвища волинських журналістів. Одного постійно читав у найпопулярнішій на той час обласній газеті, а голос  другого – чув  під час футбольних та волейбольних трансляцій.

Флішаровський та Яцюк на той час мені видавалися чимось єдиним, що доповнюють одне одного.

Пройшло 20 років і, будучи прес-аташе суперлігового БК  «ВолиньБаскет», надзвичайно хвилювався, коли вперше запросив Романа Флішаровського на прес-конференцію. Та варто було почути його запитання, побачити його міміку, тактовність, виваженість, толерантність та ґречність, зрозумів – переді мною невимірний всесвіт. Саме з того моменту я мріяв бути схожим на нього: фахово та людськими якостями… Мрію й до цих пір.

Юрія Яцюка вперше наживо побачив – коли наш ансамбль виграв обласний вокальний конкурс  9 березня 1994 року. Він записував синхрон із нашим керівником.

Будучи студентом, грав у КВН, а він мене судив. За кулісами що перед грою, що після – всі дівчата ховалися, бо знали – йде Яцюк. А якщо йде Яцюк – всі будуть заціловані…

З 2008-ого ми стали колегами. Вже під час першого спільного відрядження на мотокрос у Ковель, почав ним захоплюватися. Як же швидко він шукав та знаходив теми, розкручував співрозмовників та робив якісні матеріали. Я завжди казав: «Нині таких не роблять». І не зроблять уже, Юрію…

Романе та Юрію, сьогодні у ЗМІ ви прозвучали один за одним… Геть, як у моїй юності… спочатку газету прочитав, потім трансляцію подивився…

Що ж, напевно, так треба Всевишньому…

Спочивайте з миром.

Гордий називатися вашим колегою…

Андрій СОБУЦЬКИЙ, редактор видання «ВолиньSport»