Кожен колектив – то як пазл, що складається з гравців із різним підбором функцій та технічних характеристик. Не секрет, що в строкатій команді (якою стовідсотково є БК «Волиньбаскет-WOG») один є символом філігранності, другий уособлює швидкість, третій неперевершений у хитрості й метикуватості, а від четвертого глядачі шаленіють за виплеск емоцій.  Та є у «Волиньбаскеті» той, хто в останні роки незмінно порівнюється зі спортивною впертістю, мужністю  та задиркуватістю в хорошому сенсі цього слова.  Хіба раз луцькі глядачі бачили як він, уже лежачи на паркеті, все одно видряпував у суперника м’яча, ціною навіть побитих ліктів та колін? Отож, знайомимось – віце-капітан команди Дмитро Швагринський.

 

 

 - Дмитре, ти незмінний гравець луцького клубу, а де починав грати?

 - Народився на Рівненщини – в місті Костополі, де баскетбол розвивався на ентузіазмі директора шостої школи Петра Пашка. Вважаю, що якби не він, то такого виду спорту  в моєму рідному населеному пункті не було би. Там прекрасний великий зал, хороша база – словом, займайся хоч двадцять чотири години на добу. В Петра Ароновича  двоє  синів – Андрій і Тарас, з якими я й почав грати. Однак про якийсь рівень годі говорити, адже практично у всіх містах (Луцьк – не виняток) баскетбол тільки починав розвиватися й базувався на місцевих гравцях.

Також варто сказати, що баскетболом займатися серйозно почав тільки з дев’ятого класу. До того  багато років грав у міні-футбол (поки не зламав пальця на нозі). Після дворічної паузи перейшов у школу №6 і з головою поринув у баскет. Тож перший мій тренер – Пашко Петро Аронович.

Наступним етапом був вступ до Рівного в технічний коледж, за який грав три роки, і паралельно виступав в Аматорській лізі Рівненщини.  Після цього мені запропонували переїхати до Луцька у «Волиньбаскет», який пробував свої сили  в УБЛ. Тоді тренером був Сергій Смітюх, а Дмитро Чайковський йому асистував.

 

 

 - В баскетболі, на відміну від інших ігрових видів, рідко трапляються довготривалі контракти.  Пропозиції, переконаний, ти мав, однак залишався в Луцьку.

 - Бачте, одна справа коли я два роки парубкував, а зовсім інша – коли вже чотири роки одружений й маю маленьку дитину. Пропозиції-то надходили, проте переїжджати не було сенсу, адже з молодою сім’єю це робити вкрай тяжко. Та й з іншого боку, мені завжди було комфортно в Луцьку та «Волиньбаскеті». То чого вигадувати?

 

 

 - У той же час твоя дружина – відома волейболістка, і вона нещодавно поповнила склад запорізького клубу «Орбіта».

 - Якщо відверто, то зараз погодилися на такий перехід, тому що змінилися обставини. Аня два роки не грала через декрет і ще певні причини, про які поки що не хочу говорити вголос. Але добре, що ми таки знайшли можливість для того, щоб вона знову грала. З Анею та доцею Софійкою в Запоріжжя поїхала моя мама, тому підтримка у них є (Посміхається. – Авт.), а як буде далі – побачимо. Однак повторю, що найголовніше для нас, що Аня знову грає.

 

 

 - Дмитре, а як ви познайомилися з Анною Довгополюк?

 - Нас познайомили дівчата, з якими Аня грала (Сміється. – Авт.). Почали спілкуватися, зрозуміли, що на багато речей у житті в нас однакові погляди. Напевно, тренерський штаб не зовсім радів з перспективи таких стосунків.  Пригадую, як колись допоміг принести їй сумки на вокзал перед виїздом, то піджартовували, що я, мовляв, племінник. Але добре те, що добре закінчується.

 

 

 - У кожного гравця є свої піки та спади. У тебе ж завжди зарядженість на боротьбу з першої секунди і до фінальної сирени. В чому рецепт гарної форми?

 - Напевно, цей рецепт пов'язаний із моїм характером.  Хто ж любить програвати? А я не люблю це в квадраті. І якщо вболівальники прийшли на гру, то це означає, що вони тратять на мене свій вільний час і чекають від мене позитивних емоцій – перемоги. Відтак я не можу просто опускати руки і грати аби грати. Вважаю, що як тільки ти взуваєш кросівки, то повинен кожну секунду доводити свою користь клубу.

Разом із тим, додайте той факт, що я не ходив у ДЮСШ, а відразу почав грати з дорослими. А з досвідченими не можна було так прости вийти й побігати, бо щойно якась дія, вони відразу вказували чи на помилку, чи на вдалий маневр.

 

 

 - Яка найбільш пам’ятна гра у складі «Волиньбаскета»?

 - О-о-о, їх було багато… Напевно, то була домашня битва проти Кривого Рогу.  Ми грали тоді три овертайми – весь зал на вухах, ми програвали, але двічі неймовірними кидками переводили зустріч у додаткову п’ятихвилинку.

 

 

 - Яка мрія в Швагринського-баскетболіста?

 - Вибачте, мрій не озвучу, бо не збудуться (Сміється. – Авт.), а от бажаннями поділитися можу. Хочу зі своїм клубом «Волиньбаскет-WOG» у цьому сезоні посісти якомога вище місце в регулярній першості «Суперліги Фаворит Спорт». Також прагну надалі зростати у майстерності, розвивати цей вид спорту, показуючи дітям приклад. Навіть якщо з дітлахів не виростуть баскетболісти, то вони матимуть здорове серце та з користю проведений час.