Як часто ми помилково вважаємо людей з інвалідністю в чомусь обмеженими? Адже якщо об’єктивно, то фізично обмежені ми всі, тільки в різній мірі. А те, з якою наполегливістю добиваються успіху саме люди з інвалідністю, варте неабиякої поваги. Сила духу – їхня найпотужніша зброя, чому нам треба вчитися й вчитися. Історія волинянина Тараса Сокола вкотре підтверджує, що найбільші планетарні цінності – то кохання, цілеспрямованість та любов до рідної землі. І віриться, що головні його звитяги у футболі для осіб із ампутацією кінцівок (ампфутбол) ще попереду.
Пробігає на милицях 10 км!
Народився Тарас у селі Чорниж, що на Маневиччині Волинської області. На світ малюк з’явився з двома ногами, щоправда, ліва була коротшою за праву. І перші вісім-дев’ять років хлопець ходив майже повноцінно, лише накульгуючи. Однак чим дорослішав юнак, тим різниця у довжині ніг ставала відчутнішою. Коли ж одного разу Тарас упав на ліву, то після цього вже ставати на неї він не міг.
Звісно, були протези – протези не дуже якісні, тому в дев’ять років він став на милиці. У десятирічному віці маневичачин поїхав у санаторій в Одесу. Там уперше побачив як грають у футбол на милицях, тож попросився і сам спробувати побуцати круглого. І з того часу цей вид спорту зацікавив. Проте остаточно влюбився в нього вже у 2009-ому.
У санаторії «Пролісок» (межа Волині й Рівненщини. – Авт.) він познайомився з гравцем збірної України з ампфутболу Анатолієм Медведюком. Саме від іменитого гравця, що нині вже років 20 як є членом національної команди, Сокол дізнався про футбол на милицях.
І вже в 15-річному віці Тарас поїхав на відкритий Чемпіонат України, де команда Волині змагалася з Києвом, Харковом, Черкасами та навіть Москвою. Ці турніри проводилися три роки поспіль – до початку російсько-української війни. Після 2014 року ці чемпіонату припинилися. Проте волинянин продовжував тренуватися – підтримував форму самотужки. Грав удома у футбол з усіма на рівних, бігав крос… Так-так, Тарас Сокол і нині двічі на тиждень пробігає на милицях 7-10 км!
Ампфутбол не настільки розвинений як великий, тому збори національної збірної відбувають тільки перед масштабними змаганнями – це може бути раз на 2-3 роки. Уродженець Чорнижа вже тричі у своїй спортивній кар’єрі проходив ці тренувальні процеси. У перервах, що тривають рік-два, кожен підтримує форму індивідуально. Оце сила мотивації!
Закінчивши школу в 2013 році, Тарас вступив до Острозької академії, де справді вчився, а не байдикував, тож у футболі був 5-річний спад. Тому диплом магістра з економічної кібернетики є заслуженим на всі сто, без ніяких поблажок.
Не поїхав у Мексику – став ще сильнішим!
Надалі Тарас залишився з нареченою жити в Острозі, і в 2018 році знову проходив двотижневі збори зі збірною України. Готувалися до Чемпіонату світу в Мексиці. Сокол відмінно відпрацював навчально-тренувальний збір, тож, здавалося, вже думками був на світовому форумі. Однак потім чомусь сталося так, що його не включили до заявки. Це й стало новим витком мотивації до розвитку – довести, що на голову сильніший за тих, що поїхали в Мексику.
Так з’явилася ідея виїхати до Польщі. Чоловік працював на фрілансі, а дружина Наталія – перекладачем, тож режим дозволяв поїхати за кордон. Запрошення як такого від клубів не було – молоде подружжя на свій ризик махнуло за Бугор. Сокол написав у команди, що він гравець збірної, хоче грати, тому його запросили потренуватися.
Дружина знайшла роботу в мовній школі Варшави, а чоловік продовжував працювати онлайн та почав тренуватися з командою «Легія». Та попри непогану форму українця, він не отримував достатньо ігрового часу, що дуже втомлювало психологічно. Тому вирішив змінити команду – нині він є гравцем клубу «Варта» із Познані.
До слова, правила гри відрізняються від класичного футболу. Змагаються у форматі 7х7 на полі 60х40 із таймами 2х25 хв. Копати м’яча можна тільки здоровою ногою, якщо торкаєшся плямистого милицею (якщо вона неопорна) – це прирівнюється до порушення рукою. Єдина поблажка до милиць – якщо на неї спертий (опорна) гравець, то тоді порушення не фіксується, це звичайний рикошет. Воротарі ж у цьому виді спорту навпаки – ампутанти на одну руку. Зате у гравців ампфутболу чудове почуття гумору – жартують, що можуть купувати одну пару бутсів і щитків на двох.
Польща допомогла зрозуміти, що Україна – наймиліша
Через півтора польських року вирішили все ж повернутися в Україну. За команду продовжує грати – тренується в Луцьку, а на турніри приїздить у Познань. Цього року в чемпіонаті 5 клубів, і гратимуть за коловою системою – тобто 5 турнірів за сезон.
На провокативне запитання стосовно зміни громадянства заради більших спортивних перспектив, волинянин різко відповів: «А навіщо? Я українець і я цим горджуся. Півтора року проживання у Польщі вистачило для того, що остаточно зрозуміти – я хочу жити в Україні. Так, в Європі є свої переваги, проте Україна миліша та краща».
В Україні цей вид спорту, безперечно, є, проте переживає не найкращі часи. Зародився у 1990-і як футбол для ветеранів Афганістану, і в ті ж дев’яності та нульові Україна посідала доволі високі місця на першостях світу та Європи, однак останні десять літ – застій. У Польщі ж навпаки – була пустка, а за останні десять років відбувся шалений розвиток.
- Я вірю у відродження ампфутболу в Україні, адже є ентузіасти в Києві, що взялися за це з новою силою, - міркує Тарас. – Звісно, до країни №1 у цьому плані – Туреччини – нам ще довго рости, але якщо ми можемо зібратися та нас підтримають ресурсами, то все невдовзі вдасться. Вдасться в багатьох областях – нам лише трішки розуміння.
Що стосується команди Волині, то футболіст певен, що людей з ампутацією ноги віком 12-40 років легко назбирається чоловік 15. Питання в тому чи вони зацікавлені грати. От є він, є Анатолій із Любешова та Юра з Каменя-Каширського, які теж є членами збірної України. Їх трьох, що активно грають. Решту команди треба шукати та зацікавлювати. Ще не забуваймо про проблему, що багато хто соромиться, боїться, депресує… От завдання держави в тому, щоб вони навпаки – це були відкриті хоча би так, як у Польщі.
- Здавалося, що на мене на милицях дивилися скоса, - пригадує футболіст. – Мене це колись надзвичайно болюче ранило. Проте з допомогою футболу, отриманому життєвому досвіду в Польщі та стресової роботи я зараз бачу себе не як інваліда, а спортсмена, на якого дивляться. І мені це дуже приємно. Буває, що дітки років 3-5 на пальцем тикають: «О, дядя без ноги пішов». Якщо раніше це мене ображало, то зараз я розумію, що ця дитина спитає в батьків чого так, а батьки перед відповіддю добре подумають: «Справді, а чого так?». Вони задумаються, що є люди інші – і це вже класно. Це теж певна місія. Це мене однозначно зробило сильнішим! Бо я точно знаю, що люди, що бажають тобі добра, - завжди пхатимуть тебе вперед.
Нині Тарас і Наталя проживають у Луцьку. Футболіст не полишає надій знайти однодумців для створення команди та твердо переконаний, що найбільшою його перемогою є те, що зустрів свою людину, з якою ділить радість та перешкоди.
Андрій Собуцький,
тижневик "Ти і Я, і вся сім'я"
