Більшість українських вболівальників досі захоплюється тактичними схемами Лобановського, вважаючи його тренером усіх часів і народів. Певна річ, є й такі, яким не до вподоби методи Валерія Васильовича. Проте всі одноголосно визнають, що найбільших успіхів вітчизняний футбол досягав саме за наявності на тренерській лаві Полковника. Поціновувачі його таланту знають напам’ять усі віхи його наставницької кар’єри, а про ранній період життя чомусь згадують мало. 13 травня минуло 12 років як не стало Метра, і ми хочемо зупинитися не на всім відомому етапі біографії тренера, а на дитинстві та юності Лобановського-футболіста.
CІМ’Я
Батько Василь Михайлович Лобановський (01.01.1905–1960) належить до роду польських графів Лобко-Лобановських. На відміну від старших братів (відомого фізика і професора педіатрії) працював простим магазинером на Київському млинзаводі № 2.
Мати Олександра Максимівна Бойченко (06.03.1907–1990) з родини робітників. Її рідний брат – відомий український письменник Олександр Максимович Бойченко. От і виходить, що батько та мати були найпростішими серед усіх дітей у власних родинах.
Взагалі Валерій Васильович вкрай рідко розповідав про свою родину. Якщо це робив, то в дуже вузькому колі приятелів. Його дружина Аделаїда Панкратіївна (1940 року народження) хоча була юристом за освітою (закінчила Київський університет ім. Т. Г. Шевченка), проте усе життя на її плечах висіло домашнє господарство, тому за фахом не працювала.
Єдина дитина донька Світлана – викладач російської мови для іноземців (закінчила київський університет). Вона разом із чоловіком Валерієм Горбиком відкрила та розвивала власний родинний ресторан. Їхні діти Богдан і Ксенія носять прізвище не батька, а видатного діда.
ДИТИНСТВО
Народився Валерій Лобановський 6 січня 1939 року у Києві, як у же було сказано, у простій робітничій сім’ї. Освіту також здобував у стольному граді. Навчався у звичайній київській школі № 319 (Червонозоряний проспект, 146). Зараз там встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського. До слова, закінчив школу зі срібною медаллю.
У 1956 році став студентом Київського політехнічного інституту, де з доволі частими перервами, академвідпустками і поновленнями вчився аж до 1964 року. Саме тоді Рудий сонях не витримав і сам написав прохання про відрахування з вишу. Зрештою, потім він таки отримав диплом про вищу освіту – в Одеському політехнічному інституті. Однак неймовірним залишається факт, що Лобановський зумів досягти таких видатних тренерських вершин, не маючи вищої фізкультурної освіти. У тогочасній радянській системі це вважалося явищем аномальним.
БУТСИ І ГЕТРИ
Лобан є вихованцем футбольної школи № 1 (від 1952 року) та футбольної школи молоді (ФШМ) у Києві (від 1955 року). Перший тренер – Микола Чайка. У 1957 році 18-літнього нападника запросили до дубля «Динамо» (Київ). Після двох років шліфування таланту у другому складі здобув право виступати за основу. Дебютував у чемпіонаті Радянського Союзу 29 травня 1959 року у матчі з ЦСК МО (нинішній ЦСКА (Москва).
Лобановський прославився вмінням надзвичайно точно подавати підкручені м’ячі з кутових та штрафних ударів – так званий сухий лист. Часто після різаних передач Рудого круглий залітав у ворота безпосередньо з кутового. На тренуваннях відпрацьовував удари такого типу, використовуючи фізичний ефект Маґнуса та власні математичні підрахунки. Завдяки цьому вмінню футболіст прославився не тільки на весь Радянський Союз, а й став всесвітньо відомим. Його порівнювали з видатним тогочасним майстром виконання цього технічного елемента бразильцем Діді, чемпіоном світу 1958 року, який саме на цьому турнірі зразково виконував підкручені і «різані» паси та удари.
Партнери відзначали нестандартне мислення Валерія на футбольному полі, вміння застосовувати дриблінг, що було незвично для таких високих (187 см) гравців. Часто його стрімкі проходи лівим краєм поля завершувалися точною передачею товаришу у середню частину поля. Він знав цілу низку фінтів та обманних рухів. Добре грав головою у буквальному сенсі цього слова.
Із сезону 1960 року став повноцінним футболістом основного складу. Діяв переважно на лівому фланзі нападу, де прекрасно зігрався з Валентином Трояновським. Того року Лобановський став найкращим бомбардиром клубу, забивши 13 голів. У сезоні 1961 року «Динамо» (Київ) увійшло до історії, ставши першою не московською командою-чемпіоном, а нападник провів 10 голів у чемпіонаті.
Валерія Лобановського запрошували і до збірної СРСР, але тоді у Радянському Союзі було дуже багато лівих нападників найвищого рівня (Михайло Месхі, Анатолій Ільїн, Галімзян Хусаїнов), тому киянин зіграв тільки два матчі (проти Австрії та Польщі). Провів дві гри за олімпійську команду СРСР, де був капітаном і діяв на місці центрального нападника. Завершував ігрову кар’єру в одеському «Чорноморці» (1965–1966) та донецькому «Шахтарі» (1967–1968).
Як гравець Валерій Лобановський провів 253 матчі у чемпіонаті СРСР у найвищій лізі і забив 71 гол (у київському «Динамо» 144 матчі/42 голи, в одеському «Чорноморці» – 59/15, у донецькому «Шахтарі» – 50/14).
ЦВЯШОК ТА СВИСТОК
Валерій Лобановський доволі швидко закінчив професійні виступи як футболіст і перейшов на тренерську роботу. Першою командою для 29-річного наставника став дніпропетровський «Дніпро», куди його запросили у другій половині 1968 року. Цього сезону клуб посів третю сходинку в своїй підгрупі другої групи класу А (тодішня назва першої ліги) і наступні два роки теж фінішував у першій трійці.
1971 року команда виграла турнір своєї підгрупи, а в фінальній групі посіла друге місце і вийшла до вищої ліги. Команда не була «зірковою», але мала у складі класних виконавців: воротаря Леоніда Колтуна, півзахисників Романа Шнейдермана, Анатолія Пилипчука, Станіслава Євсєєнка та нападника Віктора Романюка. У рік дебюту серед найсильніших «Дніпро» під керівництвом Валерія Лобановського посіло високе як для новачка шосте місце, випередивши московські «Динамо» та «Спартак».
Звісно, багатьом консерваторам дуже муляли успіхи зухвалого молодого тренера і вони всіляко вставляли палиці в колеса, але це вже була зовсім інша історія, бо далі Лобана чекало київське «Динамо». Його київське «Динамо»...
за матеріалами тижневика "Сім’я і Дім"
