У свої 18 він встиг дебютувати у Прем’єр-лізі і пройшов школу Кварцяного. Міг їхати грати у Росію, але категорично відмовився від цієї пропозиції. Став чемпіоном Першої ліги з «Дніпром-1» і не проти повторити це досягнення з «Рухом». Історія простого хлопця з «Волині» - про тренувальні збори в Індії, недоспані батьківські ночі та розповідь про те, як до його дружини залицявся Артем Мілевський. Знайомимось ближче з новачком «Руху» Юрієм Романюком, про що йдеться на сайті Футбольного клубу "Рух".

 

 

- До переїзду у Львів ти грав у Одесі та Дніпрі. В якому з цих міст тобі було найкомфортніше?

 

- У плані життя це, безперечно, Одеса. Незалежно від пори року, літо надворі чи зима, мені там було дуже комфортно. Мрію там колись оселитись вже разом зі своєю сім’єю. У Дніпрі здебільшого жив на базі, тому нечасто бачився з рідними. Тільки почав звикати потрохи до Львова, це теж дуже гарне місто, як оголосили карантин. Але поруч дружина і син, це плюс, є можливість сім’ї більше часу  приділити. Як і всі, переживаємо, аби у нас в Україні не дійшло до такого критичного стану, як і в Італії. Сподіваюсь, в найближчий час все вирішиться, і все буде добре.

 

 

- Як переживав розлуку з родиною, будучи у Туреччині? Все таки, місяць на зборах - це навіть для футболіста дуже багато…

 

- Мабуть, найважчі мої збори за всю кар’єру. Я раніше два тижні ледь витримував, а тут цілий місяць був у Туреччині. Але нічого, з дружиною кожен день зідзвонювались. Моєму синові чотири місяці, поки мене не було вдома, він вже набрав вагу, став набагато уважніший, навчився сміятись і шантажувати маму своїм плачем (Сміється).

 

- До речі, наскільки змінилось твоє життя після того, як ти став батьком?

 

- Я був присутнім при його народженні. Стояв, тримав дружину за руку. Емоції словами передати важко. Гадаю, мене зрозуміє кожен чоловік, який переживав такі моменти. Тепер у мене з’явився додатковий стимул ще наполегливіше працювати. До речі, сина назвали Лук’яном.  Зізнаюсь, у ролі батька незвично, але потрохи звикаю. Вночі дружина по кілька разів будить мене, аби я робив синові суміш. Я спросоння встаю, а вранці не пам’ятаю, що таке було (Сміється).

 

- Памперси вмієш міняти?

 

- Чесно, ще не навчився. Дружина дозволила якось поміняти, а в мене не вийшло -  я липучки неправильно позакріплював… Після того сказав: «Давай сама»! (Сміється) Але зараз багато вільного часу, буду надолужувати!

 

 

- Пригадуєш той момент, коли дізнався, що станеш батьком?

 

- О, ніколи не забуду. Я тоді за «Дніпро-1» грав. Приїхав у Луцьк на матч проти «Волині». Прибули за день до гри, я встиг ще з Яною побачитись (вона тоді ще не була моєю дружиною)… В день матчу, за три години до гри Яна телефонує до мене і каже, що вагітна. Спочатку повірити не міг, до стартового свистка встиг планів набудувати… Я тоді у основі на гру вийшов, зіграли внічию 1:1. 

 

- До речі, як познайомилися з дружиною?

 

- То було в період виступів за «Волинь». Якось поїхали з командою на виїзд. У нас тоді гра була на Кубок з «Нафтовиком», а потім у Суми треба було їхати - грати проти «Олімпіка». Сиділи в номері з Артемом Дудіком, він показує фотографію своєї знайомої у соцмережі і каже: «Дивись, яка дівчина гарна! Не хочеш їй написати?» Мені 17 років, я тоді сором’язливий був, та ні, кажу, не знаю, як її замолодити. Артем запропонував, що напише з моєї сторінки, а я вже потім сам продовжу. Пізніше Яна мене спитала, чи то точно я їй писав спочатку. Ну я їй зізнався, як все було насправді. Отака історія знайомства.

- Це правда, що твоя дружина знайома з Артемом Мілевським?

 

- Там яка була історія... Я завершив грати за «Волинь», поїхав на перегляд у білоруський «Торпедо-БЕЛАЗ». Кілька днів потренувався, з дня на день мав підписувати контракт. Винайняв окрему квартиру у Жодіно, зателефонував своїй Яні і запропонував переїхати до мене. Вона зібрала речі, сіла на поїзд, а по дорозі зустріла Мілевського. Я в цей час вечеряв з командою, сім-карту місцеву ще не купив… Дивлюсь на телефон - дзвінок на Вайбер. На екрані - milya10. Я піднімаю трубку, кажу: «Алло!», а там моя Яна. Привіт, говорить, скажи, на якій зупинці мені краще виходити. Я її питаю:  «В кого ти телефон взяла?» А вона відповідає: «Не знаю, попросила телефон в якогось білоруса».  Вже потім, коли приїхала до мене, я їй пояснив, чий то був телефон. А вона ще розповіла, як Артем пробував до неї залицятись. То зима була, а він у сонцезахисних окулярах до неї підходить. Позаду великий годинник висить, а він її запитує: «Девушка, не подскажете, сколько времени?» …

 

 

- Але у «Торпедо-БЕЛАЗ» ти так і не перейшов…

 

- Справді, дівчина приїхала, два дні там пожили разом і назад повернулись. У клубі весь тиждень обіцяли, що от-от мають укласти контракт, аж тут на перегляд приїхали легіонери з Африки…  В підсумку, їх і взяли в команду. Тренер пояснив, що їм потрібні швидкі півзахисники. Я кажу, добре, я взагалі-то захисником пробуватись до вас приїхав. І тести бігові теж склав непогано, був у серединці. Ну я тоді зібрав речі і поїхав в Одесу на збори з «Чорноморцем».

 

- Ставиш собі за мету в майбутньому пограти десь за кордоном?

 

-Мені наприкінці 2019-го року пропонували їхати в Польщу. Команда, яка мною цікавилась, тільки-но підвищилась у класі і мала грати в Екстраклясі. Також були пропозиції з Молдови від «Шерифа» та Азербайджану. При виборі клубу я передусім керувався тим, щоб бути ближче до дружини та сина. Тим паче, зі Львова до Луцька недалеко їхати. «Рух» надав хороші  умови, тут максимально комфортно. Крім того, чому б другий рік поспіль не стати чемпіоном Першої ліги? (Сміється.) Пригадую, як тільки 20 ігор у Вищій лізі зіграв за «Волинь», мені телефонували з Зальцбурга і пропонували туди перейти, але я тоді ще був надто юний і не розглядав таку пропозицію поїхати за кордон так далеко від рідного дому. Це зараз «Ред Бул» - сильна команда, тоді про них ніхто не чув.  Для того, щоб грати за кордоном у хорошому чемпіонаті, треба постійно працювати над собою. Зінченко - яскравий приклад для українських футболістів, чемпіон Англії. З українського чемпіонату важко потрапити у топ-5. Мабуть, якщо ти нападник, маєш 30 голів за сезон забити, щоб тебе помітили, а якщо захисник - віддати 15 асистів і 5 забити.  

 

- Якби тобі надійшла пропозиція грати у футбол в Росії, ти б погодився?

 

- Мені, якщо чесно, пропонували зараз в Першу лігу Росії їхати. Але я не поїхав, зважаючи, яка зараз ситуація на Сході України, скільки там людей гине. Їхати грати в Росію - це проявити неповагу. Якщо б поїхав туди, то вже можна було би не вертатись назад. Я думав, після такого зі мною тато рідний би не говорив.

 

- Наскільки великий вплив на твоє становлення як футболіста відіграв твій батько?

 

- Він змалку мене привчав до футболу. Сам у минулому був футболістом, грав на район. Коли мені було 12, цілий рік возив машиною на тренування до Луцька. Сам я з села Рудка. То потім я вже маршрутками добирався. Мене ставили у нападі, бо я мав хорошу швидкість. У дитячому і юнацькому футболі я на різних позиціях грав, тільки у воротах не стояв. Тато постійно мої ігри відвідував і часто «швиряв». По-батьківськи, по-доброму пояснював, що я зробив не так. Коли у 18-тирічному віці дебютував у Прем’єр-Лізі за «Волинь», він дуже радів. Мама розказувала, що він тоді навіть сльозу пустив. Я в таке досі повірити не можу, бо мій батько - стриманий чоловік.

 

 

- У тогочасній «Волині» грали переважно хлопці твого віку - 18-19 років. Ви були морально готовими до того, що вам одразу доведеться грати на такому високому рівні - проти «Шахтаря» та «Динамо»?

 

- Нас ще у 17 років підпускали до тренування з основною командою. Це було ще тоді, коли «Волинь» йшла в УПЛ на 5-му місці. Потім у другому колі з нас зняли очки, далі наклали трансферний бан… Виходу не було, як випускати на поле молодь. Доводилось виходити і грати. Пригадую, їдемо у Київ грати проти «Динамо», а я не знав, що буду робити. У них там Ярмоленко, Дерліс Гонсалес… Думав, вони зараз нас як почнуть возити, голів 10 наб’ють. Так, у нас у складі теж було кілька досвічених футболістів: Діденко, Герасим’юк, Горопевшек, а все решта - молодь: я, Чепелюк, Петров, Никитюк…

 

- Школа життя від Кварцяного вас загартувала?

 

- Людям цікаво послухати Кварцяного на прес-конференціях, але коли потрапляєш сам туди, розумієш, що це не так весело. Слабаки під його керівництвом не грали. Після програних матчів, коли Віталій Володимирович був у поганому настрої, по роздягальні могли літати пляшки і навіть стільці. В такі моменти нікому не хотілось потрапити під гарячу руку. Тому, коли дізнались, що він вже не буде тренувати команду, багато хто видихнув з полегшенням. Коли Кварцяний був веселим, то любив з хлопців жартувати, але вже по-доброму. Мене, до прикладу, називав Рожищанським Пеле. Примушував шашки грати, книжки читати. Ще фото навіть збереглось, як Чепелюк і Петров у поїзді їдуть і шахи грають.

 

- З ким із того складу «Волині» товаришуєш дотепер?

 

-З Чепелюком, Хомченком. Часто зідзвонюємося з Богданом Шустом. Він для мене свого роду як наставник був. Коли поїхали на збори в Індію, кожен день планка, кожен день - прес. Богдан сам фанат цієї справи, постійно цим займається, і мене змушував.

 

 

- Як взагалі так трапилось, що «Волинь» свого  часу поїхала на збори аж в Індію? І які враження залишились від поїздки у таку екзотичну країну?

 

 - Сергій Кравченко запропонував туди поїхати, бо була така можливість. Хороший готель, якісні поля. Грали там проти віденського «Рапіда», молодіжки англійського «Вотфорда». Спаринги вийшли хороші. І людей багато на матчі приходило, я стільки вболівальників на стадіоні ще ніколи не бачив. Коли йдеш в екіпіровці, всі хочуть з тобою сфотографуватись, ніби ти Роналду чи Мессі. Мені 18, тому було приємно. Але скажу так: я побув там три дні і одразу додому захотів вернутись. У них каналізації відкриті, по вулиці пройти неможливо, бо в повітрі стоїть страшний сморід. Ще й спека надворі! Пробули там два тижні, хоч мали бути три. Коли вилетіли з турніру, нам пропонували ще на сім днів залишитись, але Кварцяний не дуже хотів. Тому я дуже тішився, коли додому повернувся, ми з вами у прекрасній країні живемо! А з Індії привіз каву, чай, маски для обличчя, які сестрі подарував, одяг та інші сувеніри.

 

- Який твій найбільший страх як футболіста?

- Мабуть, боюсь отримати таку травму, яка примусить передчасно закінчити з футболом. Гадаю, у кожного спортсмена є такі побоювання. У Першій лізі ще коли грав за «Волинь», пригадую, зламав ногу, довелось ходити на милицях. Підвернув ногу у грі проти «Десни», перед грою накололи знеболюючим, а після матчу відчув, як гомілкостоп набряк. Довелось якийсь час ходити у гіпсі. Але найсерйозніша травма трапилась у дитячій школі. Тріщини у трьох місцях. Я тоді поїхав на рентген, лікарі не побачили тріщин, а мені сказали, що ушкодив зв’язки. Може, місяць ті зв’язки лікував, те, що при такій травмі навіть не можна лікувати. Вже пізніше пішов до іншого лікаря, і той поставив мені правильний діагноз. Дякувати Богу, все зрослось. 

 

- Чим займаєшся у вільний від футболу час?

 

- Я здебільшого у родинному колі люблю час провести. Коли не було дружини та дитини, звісно, міг дозволити собі піти на дискотеку, як і інші хлопці. А зараз можу між тренуваннями на телефоні гру пограти. Моя улюблена - PUBG. Це шось на подобі стрілялок. Кращої гри на зборах важко придумати. Всю агресію, яку не використав на полі, можна там застосувати. Коли збираємося з партнерами по команді, можемо у FIFA порубатись. Пригадую, з Діденком у нас страшна заруба була. Толік брав «Реал» або «Манчестер», але в нього тактика проста: пас на фланг, подача, гол! Я йому 20 Снікерсів програв!  З Татарковим ми грали на «Мілку», йому я теж багато шоколадок віддав (Сміється). А з ким не раджу сідати за джойстик, так це з Карнозою. Він начебто грати не вміє, але постійно виграє. 

 

 

- У «Чорноморець» тебе покликали після того, як ти з’їздив на перегляд у Білорусь?

 

- Зателефонували мені за два дні до того, як одесити мали летіти на збори. У мене варіантів було небагато, тим паче, я після травми був, а «Волинь», в якій грав грав до того, у Першій лізі йшла на передостанньому місці. Тренеру Костянтину Фролову я сподобався, через тиждень зборів підписали контракт з клубом. Під керівництвом цього наставника було дуже комфортно в команді. Та й сам колектив зібрався чудовий.

 

- Які свої сильні сторони як футболіста ти б виокремив, якби довелось писати резюме?

 

- Один з моїх козирів - це швидкість. Добре граю у відборі, а от головою не дуже (Сміється) Розумію, що мені треба прогресувати. У плані швидкості прийняття рішень, точністю флангових передач, фізичною витривалістю треба ще працювати.  

 

- Хто для тебе є еталоном правого захисника у європейському футболі?

 

- Дуже імпонує по грі Трент Александер-Арнольд. Він, як і я, правий захисник. До нього та Волкера з «Сіті» треба рівнятися. У Англії сильна школа. Там людина у 20 років виграє Лігу Чемпіонів, а це багато про що свідчить.

 

- В який футбол повинна грати твоя ідеальна команда?

 

- Це має бути швидкий, агресивний та атакуючий футбол. Люблю індивідуальні проходи. Свого часу Кварцяний казав: «Візьми мяч, обведи п’ятьох гравців і забий гол». Такий стиль мені імпонує (Сміється). Насправді любов до комбінаційного футболу мені привили у «Дніпрі». Саме такий стиль сповідувала команда Дмитра Михайленка. З першого свого дня у клубі для мене все це було нове: атакуючий футбол, акцент на володінні м’яча, короткий пас. На той час рівним «Дніпру-1» у Першій лізі не було. Та й у Кубку ми дійшли до півфіналу. Вкінці матчу з «Шахтарем» не дотримались 3 хвилини до додаткового часу і пропустили. 

 

 

- Як ти опинився у «Дніпрі-1»?

 

- Коли «Чорноморець» програв у стикових матчах «Полтаві», отримав пропозицію від спортивного директора «дніпрян» Андрія Русола. Там були зацікавлені у моїх послугах, але в мене ще був діючий контракт з «моряками». А коли Полтава знялась зі змагань і Одесу залишили в УПЛ, я вирішив у Першу лігу не переходити. Щоправда, новий тренер одеситів Ангел Червенков на мене вже не розраховував. Там набирали нових футболістів, а ті, що були в команді раніше, отримували менше ігрового часу. Вже тоді мною цікавився «Рух», але вдруге надійшла пропозиція продовжити кар’єру у Дніпрі. Підписував контракт перед грою на новорічному турнірі, який проходив у Луцьку. Підвезли документи, я у формі вийшов з поля, прочитав папери і поставив свій підпис під угодою.

 

- Якщо у «Дніпрі-1» все було так добре, чому в цьому сезоні ти отримував мало ігрової практики?

 

- Першу гру сезону я зіграв, ми тоді виграли. А потім перестав потрапляти у заявку. Можливо, це було пов’язано з тим, що ми переходили на схему з латералями. Через три матчі мене знову випустили на поле грати проти «Колоса». Теж виграли. Після того я знову не потрапляв у список 18-ти. Зрозумів, що на мене не розраховують, тому просив розірвати угоду. Тим паче, що мною досі цікавився «Рух» і ще досі було відкрите трансферне вікно. Мене пообіцяли відпустити, але не склалось. Там свої нюанси. По факту, втратив півроку футболу. 

 

-Як би ти підсумував ці збори? Які враження від спарингів у тебе залишились?

 

- Для нас це були ідеальні збори. Зіграли багато хороших матчів з якісними командами. Навіть з БАТЕ ми виглядали на рівні, це команда, яка грає у єврокубках. Цікаво було грати проти всіх суперників, бо у кожній країні свій футбол. Коли грали з латвійцями, вони мені за стилем нагадали «Інгулець». Коли проти «Волині» і «Прикарпаття» грали, викладались удвічі більше, бо це дербі. Коли протистояли БАТЕ, не підлаштовувались під суперника, показували свій футбол.

 

 

- Вже адаптувався у новому колективі?

 

- Так, спасибі партнерам, прийняли мене добре. Особливо потоваришував з Саківом та Мисаком, з цими двома я постійно на телефоні. Тренерський штаб дуже людяний, у команді почуваєшся розкутим.  Коли відчуваєш таку довіру, то легко працювати. Головний тренер індивідуально кожному пояснює усі тонкощі. Коуч хоче, щоб ми швидше приймали рішення на полі, старається прищепити нам футбол в один-два дотики. Умови у Туреччині у нас були на топ-рівні! Як готелі, так і поля. Грали з «Волинню» та «Прикарпаттям», то навіть їхні гравці це відзначали.

 

- Коли переходив у «Рух», що було відомо тобі про Юрія Бакалова?

 

- Сандро Кобахідзе мені дуже хвалив цього наставника. Його професійні і людські якості, мовляв, завжди йде гравцям назустріч. Коркішко, як тільки дізнався, що я переходжу в «Рух», сказав: «Передавай привіт Михайловичу. Це класний мужик, у його команді в тебе все вдасться». Хоча так, як у «Русі», у тренажерці я ніде не працював. У «Дніпрі-1» таких фізичних навантажень у мене не було. Пригадую, ще перед турецькими зборами додому приходжу, а дружина сина дає поносити. А я відчуваю, що руки болять, кажу жартома: «Краще ти малого потримай» (Сміється).

 

 

- Як на твою думку, вплине на ігрову форму команди така тривала пауза?

 

- Звісно, пауза суттєво вплине на нашу фізичну підготовку. Десь навіть нівелює ту роботу, яку ми виконали на зборах. Готувались до гри з «Агробізнесом», тренери поступово підводили нас до оптимальної форми, а тут новина про карантин. Зараз до 3 квітня вдома, готуємось індивідуально. Запевняю, без діла ніхто не сидить. Всі працюють, тримають себе у формі, яку набрали на зборах.