Доволі часто ми переконуємося, що новітні досягнення й оригінальні креативні ходи – це лише гарно модернізовані старі штуки. Ще зовсім нещодавно ми захоплювалися гарними прикладом футбольного клубу «Волинь», коли ті їздили райцентрами області та грали товариські матчі. Ще б пак, Кварцяний сам зізнавався у своїй книзі, що повернувся до тієї системи, яку впроваджував ще у «Волині» радянській, адже команді треба було якось виживати. Днями я поспілкувався з лучанином Анатолієм, який у 1960-х роках був водієм у ФК «Торпедо», і Тюля (саме так попросив себе йменувати мій співрозмовник. – Авт.) розповів дуже багато цікавих речей.

 

 

 

Про додатковий підробіток та обман з новим автобусом

 

Прізвисько Тюля отримав від команди тому, що в колективі було аж п’ять Анатоліїв. А водієм футбольного клубу він став із волі долі. До того молодик працював на автомобільному заводі у транспортному цеху. Не секрет, що саме цей автовиробник був шефом «Торпедо», тому й зарплату футболісти отримували там. Там же ремонтували всю техніку, відповідно автобуси, на яких мандрували гравці із тренерами, він знав як свої п’ять пальців.

 

Водночас друг Тюлі працював на радіовузлі стадіону «Авангард». Звісно, Анатолій часто допомагав товаришу зі звуком, адже ще тогочасне керівництво стадіону запровадило додатковий заробіток – влітку організували два танцювальні майданчики (біля стадіону та в парку), а взимку робили каток. І на цих майданчиках потрібно було крутити музику, тому одним із дискжокеїв був Толік. Певна річ, що гроші від виручених квитків йшли у фонд стадіону.

 

Ото так Тюля три роки терся в клубі: крутив музику, ремонтував автобуси та безплатно пробирався на всі домашні матчі. Аж якось звільнився з команди шофер, і вибір начальства впав на молодого лучанина.

 

– Не уявляєте, з яким трепетом душі йшов на цю роботу, – пригадує мій співрозмовник. – Тим паче сказали, що виділили новий автобус. Та коли я його тільки вперше завів, зрозумів – нам підсунули лахміття у гарній обгортці. Відразу в пам’яті постає випадок, як ми їхали на збори в Закарпаття. На перевалах мотор не витягував, і зірковим футболістам доводилося виходити із салону та пхати транспортний засіб. Треба, щоб хтось підказав Кварцяному такий метод покарання після програшних виїзних ігор (сміється. – Авт.).

 

 

 

Про команду і штрафи

 

Команду тоді сформували із колишніх військових. Не з ветеранів чи відставників, а з молодих здорових дембелів. Це була така собі збірна будинків офіцерів Луцька та Володимира-Волинського. Проте усі мали однакову зарплату, ніхто ні від кого не ховався. Кожен отримував по 120 карбованців і був щасливий (це за умови якщо штрафів не було). Величина одноразового стягнення становила 10 карбованців за куриво, прогули тренувань, загули чи погану гру (!). Були в штаті такі гравці, які в день зарплати, з вирахуванням штрафів, мали не 120, а 55 карбованців. Так і виховували дисципліну.

 

У команді були як волиняни, так і ті солдатики, які поодружувалися з волинськими дівчатками. Команда грала у надзвичайно атакувальний футбол, бо діяла за тактичною схемою 3+2+5. Зараз Моуріньо розписав би її як авторську – з двома центрфорвардами, двома вінгерами та одним напівхавом. А її, виявляється, використовували в Луцьку ще з 1964 року.

 

У ті роки, зі слів пана Анатолія, справжніми улюбленцями публіки були Кузьмін, Азаренко, Мікоян, П’ясецький, Галіч, Дмитренко, Ступар, Опельбаум.... Тренували цю славну братію Єремеєв (старший наставник) та Булкін. Водночас почали провадити таку собі селекційну роботу: резерви поповнювали гравцями ківерцівського «Колоса», нововолинського «Шахтаря», ковельського «Локомотива».

 

– Воротар Ступар відіграв за Луцьк сезон чи два, – посміхається колишній водій. – Потім пішов від нас нібито в Івано-Франківськ. Я про нього й забув. Та минає двадцять років. Дивлюся якийсь матч по телевізору із чемпіонату світу-1982 в Іспанії, коментатор оголошує: «Право провести матч довірили арбітру ФІФА від СРСР Мирославу Ступару». І показують його лисину, яка пробивалася ще в молоді роки. То я від побаченого ледве з крісла не впав. Оце так вибрики долі: був у нас воротником, а став суддею світового рівня.

 

 

 

Про ліваки-договорняки

 

Як уже було сказано, в команді було п’ять Анатоліїв, тому кожен мав не тільки прізвисько і певний талант. От, скажімо, воротар Анатолій Галіч (Лом) був дуже забобонним та справжнім провидцем. Не раз бувало так, що вийде на передматчеву розминку, а у воротарському майданчику голуби. Він порахує й видасть: «Та-а-а-а-кс. Три голуби – значить, три пропущу. Хлопці, треба забивати п’ять». Або: «О, браття, у воротарському немає жодної птиці. Запхайте хоч один, щоб виграти». Неймовірно, та у 90% випадків він був правим! А якщо голуби сиділи у штрафному, проте не у воротарському, то кількість пташок майже завжди дорівнювала кількості штанг під час матчу.

 

Ще один Анатолій – Опельбаум (Опель) – був євреєм. Тому, як кажуть, сам Бог велів йому щось крутити-мутити. Ото Опель завжди домовлявся про ліваки. Тренери про це знали, бо отримували з цього свою частку, але демонстративно їхали нібито у справах. Якщо у владних кабінетах про це дізналися б, то наставники легко могли б відмазатися, мовляв, нічого про це не знали, розберемося, винних накажемо.

 

Насправді Опель домовлявся з районними командами за певну суму грати товарняки. Однак фокус був у тому, що футболістів знали тільки за прізвищами, але аж ніяк не в лице, тому на поле виходили масажисти, водій Тюля та молодь. А гравці основи виходили максимум на тридцять хвилин, щоб не витрачати сили. І всі лише за одну гру мали по 25 рублів.

 

Минали роки, після кар’єри гравця Опельбаум став чудовим адміністратором, який завжди знав, як домовлятися зі суддями.

 

 

 

Про сусіда, в якого Кварцяний відбив дівчину

 

– У мене був сусід, який виходив із кімнати при одному тільки звучанні прізвища Кварцяний, – зізнається Анатолій. – Довго не міг зрозуміти, звідки така ненависть до гравця, потім уже тренера. А потім сусід розколовся, що дуже кохав дівчину Тамару, а Віталій її відбив. Здавалося б, звичайнісінький тобі любовний трикутник, проте сусід так і не одружився після того нещасливого кохання.

 

Нині ж колишній водій «Торпедо» пильно стежить за нашими клубами, тримає на балконі понад десяток птахів, колекціонує автографи співаків та веде пісенники. Зізнається, що на стадіон не ходить, адже боляче переживає ностальгічні спогади. А ще вболіває за нашу збірну, особливо за Коноплянку, Девича та Безуса.

 

фото зверху: На такому лайнері їздили луцькі футболісти у 1960-х роках