Не таємниця, що сучасні досягнення волинського футзалу асоціюються з іменем Володимира Бобилєва. Вболівальники з міста залізничників (та й усієї області) пишаються, що саме «шансівець» Бобилєв два роки поспіль перемагав в суперечці бомбардирів Першої ліги України з футзалу. Незважаючи на молодий вік, футболіст встиг на професійному рівні пограти за вінницький «Темп», СК «Волинь», «Ікву» (Млинів), житомирське «Полісся», «Газовик-Скала» (Стрий), львівські «Карпати» та «Арсенал» з Білої Церкви. Та, либонь, найбільшого успіху Володимир досяг із «Шанс-Авто», коли ковельчани зупинилися за крок до виходу у Вищу лігу України з футзалу. Зараз же Бобилєва кличе не хто-небудь, а тренер екстралігового рівненського «Кардинала». Проте Володимир зазначає, що на перше місце у житті ставить не кар’єру, а сім’ю.
- Володимире, ти народився і виріс у Вінниці. Як опинився на Волині?
- Так, моя мала батьківщина – столиця східного Поділля Вінниця, де й досі проживають батьки. Одного разу проводили обласний турнір з футболу, в якому я брав участь. Мені тоді було років п’ятнадцять, однак своєю грою привернув увагу селекціонерів луцької «Волині», які спеціально приїхали на змагання, щоб переглядати молоді таланти. Вони запропонували спробувати свої сили у Віталія Кварцяного. Я погодився. У першому сезоні головний тренер попросив відіграти за «Феміду-Інтер», а в наступних двох уже був гравцем ФК «Волинь» та його фарм-клубу «Ковель-Волинь-2».
– Потому грав у «Карпатах», але знову опинився в Ковелі…
– Після того як ковельська команда знялася з першості України другої ліги, клуб віддав мене в оренду у млинівську «Ікву», яка щойно туди пробилася (партнерами Володимира в Млинові були нинішній воротар «Волині» Віталій Неділько та форвард «Дніпра» Володимир Гоменюк. – Авт.). Згодом була оренда в житомирське «Полісся», а через півроку я підписав контракт з командою «Газовик-Скала», яка виборола путівку до першої ліги. За два сезони виступів у Стрию мене помітили представники «Карпат» і наступного року я вже захищав кольори львівського клубу. Коли головним тренером був Юрій Дячук-Ставицький, стабільно потрапляв до заявки на матч, а от його наступникові Олександру Іщенку чимось не сподобався, тому здебільшого не грав. Як результат – перехід в амбітний колектив з Білої Церкви, що боровся за підвищення в класі. Однак відіграв тільки перше коло, оскільки захворів на енцефаліт. А вже влітку 2009 року Олександр Мороз створив футзальну команду «Шанс-Авто». Після кількох перемог на місцевому рівні заявилися на першу лігу. У дебютному сезоні досягли непоганих результатів: дісталися 1/8 фіналу розіграшу Кубка України та посіли сьоме місце в чемпіонаті, забивши, рекордно на той час, 95 м’ячів.
– Два роки поспіль ставав найкращим голеадором першої футзальної ліги. Маєш секрет результативності?
– Це заслуга команди, адже в більшості випадків саме партнери створюють моменти, а я вже намагаюся якомога частіше їх реалізовувати. Мені поталанило грати у клубі, який сповідує потужний атакувальний стиль. Переконаний, і глядачам у залі значно приємніше споглядати за грою команди, що не закривається наглухо в захисті, а ні на мить не зупиняється й постійно бомбардує ворота суперника.
– Де ліпше почуваєшся: на смарагдовому полі стадіону чи у спортзалі?
– Чесно кажучи, більше подобається грати у великий футбол, проте легше на міні-футболі. Чому? У футзалі маєш конкретний відрізок часу, скажімо, дві хвилини, і відпрацьовуєш на повну. Відпочив трохи і знову в бій. Коли ж бігаєш 11х11, то усі дев’яносто хвилин потрібно вести гру, надто коли граєш під нападниками.
– Володю, відсунь завісу таємничості й розкажи, чому не йдеш у «Кардинал»?
– Так, справді упродовж доволі тривалого часу головний тренер рівненчан Сергій Піддубний постійно пропонував мені одягнути футболку їхнього клубу. Проте найбільш конкретна пропозиція пролунала у цьому міжсезонні. Сергій переконав мене, що саме я ідеально підходжу під його ігрові схеми. Зрештою, сам відчуваю, що міг би допомогти «Кардиналу» у розв’язанні поставлених завдань, бо позиція «стовпа» у них фактично завжди вакантна.
Ми з дружиною Русланою дуже серйозно розмірковували над цим питанням, адже, погодься, переїхати жити в інше місто – це ж не рукавиці поміняти. Піддубний дав доволі багато часу для роздумів, оскільки спочатку я навіть схилявся погодитися. Але тут така ситуація: наша доця Крістіна саме пішла у перший клас, вона тільки звикає до школи. І щось зараз ламати було б трохи небезпечно. Водночас у Ковелі маємо підтримку й підстраховку від Русланиної мами. А в Рівному довелося б жити геть самим, бо мої батьки мешкають аж у Вінниці.
Зізнаюся, я дуже-дуже хотів би пограти у екстралізі, зрештою, кожен міні-футболіст до цього йде впродовж усього свого спортивного життя. Та й запропонована зарплата цілком влаштовувала, однак для мене на першому місці не спортивна кар’єра, а сім’я. Простіше кажучи, ми не ризикнули на такі кардинальні зміни заради «Кардинала»)). Хоча повторю, пропозиція була дуже заманливою.
– Щодо великого футболу. Той-таки Піддубний сказав, що ти ним зариваєш свій міні-футбольний талант глибоко під асфальт. Не можеш остаточно визначитися між смарагдовим газоном та спортзалом?
– Щодо асфальту, то я це чую вже три роки (сміється. – Авт.). Та важко однозначно щось тут сказати, проте мені стовідсотково у великий футбол грати цікавіше. І набагато цікавіше. Мені здається, що я все-таки вдало поєдную ці два види спорту, бо надворі граю сезон весна-літо, а в залі – осінь-зима. Так, зізнаюся, що відразу незвично й тяжко пристосовуватися після землі й шипів до футзалок та паркету чи бетону, однак за два-три тижні повністю звикаю.
– Хто з відомих футболістів тобі імпонує?
– Безперечно, Зідан. Це був футболіст від Бога. Проте дуже не люблю, коли мене починають порівнювати із кимось, мовляв, манера гри близька до Юрія Калитвинцева чи Звоніміра Бобана. Це ж нісенітниця! Мені ще працювати, працювати і ще раз працювати, аби хоча б наблизитися до їхнього рівня.
– Розкажи про свої моменти істини і хвилини слави у футзальній кар’єрі…
– І сміх і гріх – коли після ігор та тренувань до мене підходять голкіпери й показують синяки на тілі від м’яча. А найбільш розпачливим є момент, що трапився на останній секунді матчу з лідером змагань чернівецьким «Меркурієм». У тій виїзній грі драматизму вистачало вдосталь: 0:2 програвали, 2:2 зрівняли, потім знову «горіли» 2:3. І от, замінили воротаря на п’ятого польового й всіма силами атакуємо. Партнер проривається флангом, робить простріл на дальню штангу, де мене на хвильку забули захисники. Я вже роблю рух ногою, бачу круглого в сітці, однак в останню мить голкіпер черкає ногою м’яча і той трішки підскакує. Удар не вийшов, і захисник вибив на кутовий, який ми розіграти вже встигли через фінальний свисток. Образливо те, що чернівчани закинули цей кількасекундний момент в інтернет, назвавши мене незграбою.
– Як до футболу ставиться твоя сім’я?
- Та завдяки футболу я познайомився з дружиною! Руслана ходила на матчі, коли я грав за «Ковель-Волинь-2». Якось нас познайомили друзі, і ми почали зустрічатися. Через півтора року одружилися. Уявіть, мені було всього двадцять, та я тоді ні миті не вагався й не жалкую. І якщо колись навіть не знав, що таке Ковель, то тепер я звідси ні кроку.
