Чомусь побутує така думка, що після відходу у кращий світ заслуженого тренера України Олександра Баламута гандбол на Волині вмер. Так, він значно занепав, адже немає запеклих обласних змагань, де в іграх між Гороховом, Нововолинськом та Луцьком аж іскри летіли і від фолів руки синіли.
Однак гандбол живе і приносить для Волині перемогу за перемогою. Завдяки ентузіазму молодого наставника ОДЮСШ Ростислава Ланевича та його вихованцям дитячий ручний м’яч на Волині є. Та не просто є, а є кращим в Україні!
І невдовзі саме луцькі хлопчаки у складі молодіжної збірної України гратимуть на чемпіонаті Європи з пляжного гандболу. Тож наша розмова про стан речей у, по суті, відродженому виді спорту.
– Ростиславе, ви унікальний тренер. Інший з такими результатами давно впіймав би зірочку, а ви на запитання про здобутки своїх підопічних лише скромно посміхаєтесь. Насправді гордитися є чим.
– Так, є таке (посміхається. – Авт.). Торік ми стали чемпіонами України у віковій групі 1998–1999 років народження, або як її ще називають, Дитяча ліга України. Це було чотири етапи: два відбірні та два фінальні. Хлопці здобули перемогу і в такому юному віці отримали звання кандидата в майстри спорту.
Окрім того, влітку ми практикуємо пляжний різновид гандболу. Точніше – це окремий вид спорту, де за взяття воріт можуть зарахувати як одне, так і два очки. Просто забити мало, треба при цьому виконати в повітрі якийсь складний пірует. Одне слово, що видовищніше заб’єш, то більша цифра на табло. До речі, доросла збірна України стала 2012 року срібним призером чемпіонату світу, у фіналі якого поступилася тільки бразильцям, та й то по булітах. І от 2013-го наша команда Волині брала участь в Кубку України, де здобули перше місце, а потім в Южному на чемпіонаті України ми посіли другу сходинку.
– В Луцьку є спортшкола, а у всіх суперників – спортінтернати. Як вдається обігрувати команди з набагато кращими умовами для підготовки?
– Не люблю хвалитися, однак тут мушу сказати, що, напевно, такий результат є наслідком правильного підходу, правильної роботи, правильного розподілу тренувального та змагального процесів. Зізнаюся відверто, що п’ятьох моїх підопічних хотіли й хочуть переманити інтернати Києва, Запоріжжя та Броварів. Але я горджуся своїми хлопцями, бо вони справжні патріоти – хочуть виступати саме за Волинь, прославляти Луцьк і жити у рідному місті.
Водночас мушу зазначити про суперників – інтернатам не так вже й солодко живеться сьогодні, як то може видатися. У них, повірте, також є проблеми.
– У мої дитячі роки, щоб потрапити на чемпіонат України, потрібно було перемогти в обласних змаганнях. А яка система відбору зараз?
– Дуже добре, що ті змагання взагалі є. Нехай ми не відчули конкуренції, проте добре, що діти займаються, адже ті умови, які нині мають Горохів та Нововолинськ, не дозволяють якісно готувати гравців вікової групи восьмого класу і старших. Чому так? Бо до восьмого класу дітей можна тренувати в маленьких залах, та й турнірів, слава Богу, вистачає. А вже для старших цього явно замало. Відповідно вони втрачають інтерес.
– Якщо брати суто вашу команду, то скільки стартів маєте на рік?
– Буває по-різному. Для маленьких, які тільки починають знайомитися з гандболом, проводимо достатню кількість навіть виїзних матчів з тим же Гороховом, Рівним. А от вже зі старшими ми розраховуємо конкретні турніри. Поставили завдання виграти чемпіонат України, тому грали дуже багато турнірів – побували в Чехії, Швеції, Польщі, Білорусі, в Запоріжжі зіграли на міжнародному форумі, де було багато російських команд.
– Не секрет, що такому віці важко підібрати ключика до кожного. Як налаштовуєте на досягнення результату?
– Справді, дитину важко мотивувати, розповідаючи про якісь там далекі перспективи. Але кожен із моїх хоче досягнути максимального у спорті. Раніше мотивацією, безумовно, було те, щоб рано чи пізно довести усій Україні, що хлопці із Волині – найсильніші гандболісти у своїй віковій категорії, як кажуть, від Сяну до Дону. До тієї мети ми йшли цілих п’ять років, починаючи з дитячих турнірів, бо посідали треті, другі місця.
Зараз мотивація в класичному гандболі насправді впала. Проте підігріває їх те, що 13 липня ми їдемо на чемпіонат Європи з пляжного гандболу. І половина збірної команди – це луцькі хлопці. Тим паче, що наш 1998 рік гратиме проти 1996 року народження, бо ж ми виграли і свою категорію, і категорію на два роки старшу.
– А де ж ви тренуєтесь у Луцьку, якщо пляжів нема?
– Нас підтримує одна з агросадиб в Дачному, де створено всі умови: пісок, ворота, спеціальна розмітка.... Майданчик менший (27х15), і гра відбувається у три польових плюс воротар. А оскільки ми є базою молодіжної збірної, а я – тренером, то й готуватися до Європи будемо також тут.
– Підсумовуючи нашу розмову, можна зробити висновки, що не все так добре, як того хотілося б, але не все так погано, як його часто намагаються подати?
– Знаєте, якщо сидіти й бідкатись, що все у нас погано, тоді нема сенсу над цим працювати. Все одно, якщо ти хочеш довести собі та всьому світові, що ти чогось вартий, то мусиш рухатися, розвиватися та шукати нові шляхи. Це і є фактично дорога крізь терни до зірок. Без цього ніяк.
Розмовляв Андрій СОБУЦЬКИЙ, тижневик «Сім’я і Дім»
