«ВолиньSport» уже двічі писав по неймовірного відчайдуха Ігоря Случика, який працює та відкладає ресурси для того, аби звідати все нові та нові гірські вершини світу сього. Цим оптимістом не можна не захоплюватися, а години цікавого спілкування з ним пролітають, наче лічені секунди. Наш творчий колектив щиро радіє кожному успіху волинянина, а якщо з’являються нові оповіді про подорожі від Случика-автора, то із задоволенням їх розміщуємо.

                                                                                     Вершини у горах величні стоять,

                                                                                     Із них лиш найвищі на сонці блищать

                                                                                     Як чатові, як небесная рать.

                                                                                     І знову сміливців до себе манять.

                                                                                                               Юрій Кравчук 

                                                                                 

Після чергової мандрівки друзі і знайомі завжди цікавляться: «А куди ж далі? В які краї, на які вершини?». Кажу, що має бути якийсь поштовх чи знак.

На початку цього літа Юрій Кравчук з Костополя, з яким ми два роки тому співали гімн України на самісінькій маківці гори Мак-Кінлі (6198м), що на Алясці, подарував мені свій поетичний збірник. На першій сторінці його рукою було написано: « Ігорю Случику  від автора на згадку про спільні сходження!». Ось де ЗНАК! «Про спільні сходження!»...

 

 

    Пропозиція віл Юрія не забарилися. «Їдемо в Альпи. Дуже хочу зашрябатись на Маттерхорн» У мене за плечима багато вершин, але ця знакова. Дуже хотів би мати її у своїй колекції. А про тебе, Ігор, ходять чутки, що ти на всі вершини піднімався з першої спроби. Значить тобі хтось допомагає».

  Так, мене дійсно підтримує птиця Удача, яка звила гніздечко у моєму наплічнику. Я її підкормлюю

гарними краєвидами, душевними бесідами з хорошими людьми, а вона в свою чергу домовляється з духами гори, щоб пропустили мене на вершину.

 

   …Нас у маленькій «Тойоті» четверо. Ігор Парчевський зі Здолбунова – головний організатор нашої експедиції, я, Ігор Случик з Луцька, Юрій Кравчук з Костополя та Олексадр Щерба з Кіровограду.  Позаду лишаються кілометри чудових європейських доріг. Правда, в автобанів є один мінус - всі вони пролягають по невизначних місцях, щоб оку не було за що зачепитись і відволіктись від курування автомобілем.

 

  Ранок третього дня ми зустріли в Женеві біля однойменного озера. Але стоп! Це нас так у школі вчили. Насправді скрізь тут воно називається просто Леман. Разом з дикими каченятами набрались бадьорості в криштальних озерних водах і в дорогу в напрямку туристичного містечка Шамоні.

 

    Шамоні - це найбільший, найвідоміший і найстаріший курорт Французьких Альп. Вже протягом двох століть містечко з однойменною назвою зачаровує своїх гостей, адже знаходиться він в самому серці мальовничої долини, облямованої з усіх боків гірськими схилами. Розташована в дивно красивому місці - біля підніжжя Монблану, найвищого гірських піку Європи.

 

Саме з Монблану почалася наша перша гірська частина експедиції. Всі хлопці окрім мене були на її вершині. То здогадайтесь  у кого найбільше тріпотіло серце перед сходженням?

Щоб зекономити час, левова частка альпіністів, які зібрались на Білу гору, під'їжджають з Шамоні на маленькому трамваї, що більш як годину рухається по зубчатим рейкам, до висоти 2300м.  Цей трудяга у своїх чотирьох вагончиках, ось уже понад сто років доставляє туристів на висоту пташиного польоту.

Подякувавши машиністам, закинули наплічники зі спорядженням на себе і почалапали по стежині вгору.. Мальовничий захід сонця зашторює нічна темрява. Ночуємо в будиночку.

 

 

  Зранку будить шурхіт каміння поза стінами будинку. Прямо з дверей ловлю в об’єктив гірську козу з козеням, які анітрішечки мене не бояться і позують на фоні порепаних льодовиків. Згодом вітаємо українську групу альпіністів. На їх лицях радість і подяка горі.

 

     Після 500-метрового вертикального підйому ставимо свою палатку на каменях поблизу будиночка Тет Рус. Вище вона нам буде не потрібна і залишиться тут чекати на нас після сходження.

Підйом до Будиночка дю Гюте вважають найскладнішим на горі. Саме там розташований Grand Couloir або ж «Кулуар смерті», який назвали так тому, що на ньому постійно падає каміння.

 

Виходимо зранку доки каміння за ніч підмерзло.  В зв’язках, тихенько, надійно і злагоджено. Дитяча прогулянка скінчилась. Кулуар позаду, а попереду найскладніша ділянка сходження на Монблан – гребінь Гюте і підйом вверх під кутом в  75 градусів. Місцями на маршруті зустрічається «віа-феррата» - це такий собі закріплений стаціонарний металевий трос у місцях, де дуже лячно. До нього можна пристебнутися на самостраховку і пересуватися далі.

 

Хмари то огортають нас, то знову відкривають приголомшливі краєвиди. Ще трішки, і о десятій ранку ми на відмітці «Dome de Gouter 3817m». Цей новий притулок побудували поряд з старим і зовсім недавно заборонили ставити поруч палатки. Місцеву владу можна зрозуміти. Альпіністський сезон триває на Монблані три місяці і за цей час можна добряче загадити білосніжне покривало гори.

 

   За нашим планом, ми мали заночувати у будиночку де Гюте і вдосвіта штурмувати вершину. Але новина про те, що на завтра погода має зіпсуватись, внесла корективи в наші плани. Юрій пропонує трішечки відпочити і продовжити підйом до вершини. Як кажуть альпіністи, треба ловити погоду за хвіст!

  

Всюдисущий ультрафіолет на безкрайніх снігових полях, химерної форми хмари, яких ніколи не побачиш внизу – то з’являлись, то знову зникали, як міраж, і вітер, який з висотою все дужче знущався над нами.  На перевалі серце йойкнуло і завмерло, шия витягнулась як у жирафа, а очі сфокусувались на одній точці – перед нами вершина. Та ще й під хмарною парасолькою. Такого ще я не бачив!

 

 

    Стежка, провівши лабіринтами снігового поля, вивела нас на гострий небезпечний сніговий гребінь. Тут вітер особливо наполегливо видуває все те, чим засмічена голова. Мотузка в руці з кожним метром прибавляє відповідальності. І останні кроки до вершини… Вони сповнені радості і гордості. За себе і друзів.  В такі хвилини патріотизм просто зашкалює. Синьо-жовте знамено тріпоче на найвищій точці Європи на висоті 4807 метрів.  Дякуємо Білій Горі, але як відомо, вершина в альпінізмі, це тільки половина шляху. Жарко, спрага, спустошуємо наші термоси , шкода, що сніг їсти не можна… Виснажені і щасливі, ми повернулись до будиночка де Гюте, де накип’ятили собі мабуть відро чаю і залишились там на ночівлю.

 

    Прозорий ранок красувався далекими обріями, і поки погодне віконце все ще було відрите, ми гайнули донизу. По дорозі згорнули свій залишений міні табір, і попрямували до трамвайчика, де копошилась купа туристів, адже сьогодні, 14 липня – вихідний день у Франції і велике свято – День Незалежності.
    Селимось в кемпінг і на прогулянку місцем, яке називають колискою альпінізму – французьким містечком Шамоні. Взагалі Шамоні – це визітівка французьких Альп, це справжня туристична мекка. Вузенькі вулички наповнені багатомовним гамом і метушнею, яскраві квіти на підвіконнях будиночків, аромат кави та круасанів з кав’ярень під відкритим небом і на язиці - неповторний смак французького морозива.

 

Туристичні послуги до всіх смаків – трекінг, прокат велосипедів, скелелазіння, мотузкове містечко, паропланеризм та безліч інших цікавинок. А зимою тут рай для гірськолижників і сноубордистів.

 

 

   Після дня відпочинку наша «Тойота» пірнає у тунель під Мобланом, і прямує до італійських Альп. Чотири роки тому я з моїми друзями з Луцька чіплявся зубами за схили Маттехорна, але зі швейцарської сторони. По гребеню Хернлі ми видерлись на цю дуже гарну піраміду і відчули себе фараонами на її вершині. Вона була фінальною у нашому альпіністському турі. Цього ж разу мене чекав підйом з італійської сторони.

 

 Вітерець носився вуличками містечка  Брей-Червінія. Скельний велетень Маттерхорн, або як називають його італійці, Монте Червіно, був не проти розділити радість свого ювілею (150 років з дня першого сходження) з тими, хто ризикне спробувати перевірити свою майстерність на його скельно-сніжних володіннях.

  

Сповнений запахами лугових трав, гуркотом водоспаду та неймовірними краєвидами, шлях угору з Брей-Червінії дуже мальовничий. На висоті 2800м вабить до себе криштальна водичка у невеличкому гірському озері. Не змогли відмовили собі в насолоді на деякий час зануритись з головою у сніжникові води чарівної водойми. Тут буде наш табір. Неподалік знаходиться будиночок Абруцци - останній осколок цивілізації в цій долині.

 

    Сповнені рішучості і відкриті для вражень, рушаємо з табору. По дорозі трапляються альпіністи, яким довелось перевірити себе на горі. Всі привітні, не дивлячись на втому. Це дуже приємно. Всі, хто збирається вийти на вершину Монте Червіно, відправляються ночувати в будиночок «Карел», він причепився на скельному гребені на висоті 3835 м, і з нього стартують на штурм вершини. Та до нього не так легко потрапити. Тут вже починається альпінізм «по-дорослому».  Стаємо в зв’язки і траверсуємо по зруйнованим схилах. В деяких місцях вгрузаємо в сніг, а за перемичкою – вже деремось на вертикальні скельні стіни, на яких для зручності навішені товсті канати.

 

Будиночок Карела - це міцно збита, досить містка будівля, що висить над прірвою на потужних сталевих опорах. У ній немає постійного доглядача, але є газ, двоярусні ліжка, на яких може розміститись 40-50 чоловік, матраци, ковдри, каструлі і жовті пластикові черевички – невідомо ким і для чого тути привезених.

 

    Ще раз перевіряємо спорядження і по обіді лягаємо спати, адже до другої годині ночі потрібно виспатись. Перші години підйому - наче кадри з глибокого сну. Світлова пляма ліхтарика постійно шукає місце де ступити нозі, де зачепитися руці. В тонусі постійно тримає думка, що ти не сам. Ти у зв’язці. Отже – подвійний контроль, подвійна зосередженість. Та як виявилося потім, саме ця досвітанкова ділянка маршруту була геть начисто стерта з нашої пам’яті. І не тільки ця.

 

Перші промені ще більше зігріли наші і так розпашілі від мотузки руки. Стежка, якщо так її  можна назвати, вперлася в тридцятиметрову кам'яну стіну, що виводила на гребінь Леон.  По ньому далі пролягає маршрут на вершину. Ми з Юрою подякували тим, хто повісив на стіні ланцюг  і згадали шкільні уроки з лазіння по канатах. Я вам скажу, хто з турніком не дружить – втратить тут багато часу. Наша друга зв'язка – Ігор з Сашею трішки відстали і йшли своїм темпом. 

 

 

  Просуватись по гребеню треба максимально обережно. Страхувати один одного, але не зловживати цим. Тому ми з Юрою вирішили обігнати четвірку альпіністів із Словаччини, яка трішки гальмувала наше просування.

 

 

   Мені потім дома дорікають. Чому так мало знято фото і відео на горі. Там не до зйомок. Там інші завдання і вони пов'язані із виживанням. Адже ви з напарником зв'язані однією мотузкою, однією долею.

 З піку Тиндаль наших хлопців поки не видно і ми трішки спускаємось вниз до перемички, що з’єднує пік з перед вершинною вежею. Ця прямовисна вертикальна стіна, оздоблена в деяких місцях драбинами і тросами, здається нездоланною. Але це на перший погляд. Ховаємо страх глибоко-глибоко і вверх.

   

О 12.30 ми вершині!. Нас зустрічає залізний хрест. Два австрійські альпіністи, що йшли перед нами, вже перейшли по вузькому гребеню на швейцарську сторону і почали спуск у містечко Цермат. Якщо мені втретє доведеться бути на Маттерхорні, я певно теж спробую перейти із Італії в Швейцарію через цю вершину. Це вже буде третій маршрут. А про підйом зі сторони Італії можу сказати, що він таки важчий за швейцарський і категорійно складніший.

 

     З висоти 4478 м всі наші проблеми стають крихітними та малими. І ти розумієш, що секрет успішного сходження не тільки в Удачі, а й у твоїх гарних намірах і відношенні до всього, що тебе оточує. Потрібно жити за законами природи – адже ми її діти. Що береш – обов'язково потрібно дати щось рівноцінне взамін.

      Чи то від великої радості, чи від втоми ми з Юрою вже на спуску згадали, що не сфотографувались на вершині з українським прапором. Та на підході до вершини була наша друга зв'язка.  Коли ми зустрілись, я їм нагадав, почуте чотири роки тому застереження місцевих гідів про те, що хто вперше піднімається на Маттерхорн, неважливо з якої сторони, і до першої години дня не встигає піднятись на вершину, ризикує до темряви не дійти на ночівлю. На годиннику було 14.30 і хлопці вирішили ризикнути.

 

  Маттерхорн чи Монте Червіно – це одна з небагатьох гір у Альпах з якої злізти важче і довше, ніж піднятись. Безліч чинників впливають на швидкість руху: складність рельєфу, альпіністська майстерність і злагодженість у зв'язці, вплив висоти та погодні стихії. А ще відсутність страху. Якщо ти боїшся – рухи твої стають скуті, невпевнені і , як наслідок, не такі вправні і швидкі. Як приклад – молодий хлопець, легенько вдягнутий і взутий в кросівки, пробіг, в буквальному сенсі слова, повз нас на вершину і з таким же незворушним обличчям застрахований власною безстрашністю, помчав донизу.

    

 

У повітрі висів запах грози. Щось мало статись. Може хтось із нас неправильним вчинком чи неповажним словом потривожив духів гори. А може їм набридло байдикувати і вони вирішили розважитись на альпіністах. Згустились хмари і ми з Юрою ніяк не могли знайти місце, де ланцюг  підходить до гребеня. Друга затримка –. після спуску «дюльфером» ми не змогли висмикнути мотузку, яку затиснуло під цим же ланцюгом. Довелося чекати команду словаків, які йшли слідом за нами. Ставало дедалі темніше. Розвідка у трьох напрямках не дала результатів. Ми з подивом вкотре виявили, що не пам’ятаємо цієї ділянки маршруту. Ти, коли ідеш, настільки концентруєшся на тому, як краще застрахуватися  і не гримнути з висоти, що не помічаєш навколишніх орієнтирів і не карбуєш їх у пам’яті. З полону туману винирнула  четвірка мокрих словаків. Вони теж не знали куди іти. А де ж наші хлопці? Певно їх зверху теж добряче тріпає гроза.

 

 

     Невдовзі словаки віднайшли  орієнтир і ми подалися слідом за ними. Навколо нас творилося щось нереальне. Пальці заклякли і відмовлялися слухатись. Мокрі скелі не давали змоги зачепитись. Ліхтарик у хмарі вихоплював вузенький світловий коридор.  Оркестр з грому і блискавок «відривався на повну». У мене за спиною у наплічнику стриміло чотири льодоруби. Оце думаю, як розряд «законтачить» у чотири громовідводи.. Оркестр з грому і блискавок набирав оберти. Знизу до нього приєднався гуркіт салютів. В Брей-Червінії в повному розмаху ювілей. А тут ти сам на сам з горою і грозою. Чесно - не вірилось у реальність того, що відбувається. На додаток повна незвіданка того, що з нашими  хлопцями на горі.

 

 

    Біля першої години ночі ми з Юрою ступили на поріг будиночка Карела. Не додзвонившись до рятівників,  я підняв гідів посеред ночі. Пояснив їм як зміг про наших друзів, що лишились на горі. У їх «активних» діях читалося: «Ніхто Вас на гору не посилав. Самі заперлись, самі й раду собі давайте …». Добова втома і тривога за хлопців не давали заснути…У якусь мить я провалився в глибокий сон без сновидінь. Такої тривожної ночі у мене напевно у житті ще не було!

 

 

Перше, що я зробив, коли прокинувся, виглянув в двері напрямку гребеня. Серце від радості так закалатало, що певно розбудило всіх, хто ще спав у будинку. За чудової погоди о 9 ранку наші хлопці спускались з останнього карнизу до будиночка…Живі!

 

 

Потім було тепле море, вино і ще одне щастя – дорога додому!   На завершення хочу сказати, що ми не підкоряємо вершину. Хто так говорить, той зневажливо ставиться до самої гори. Адже саме слово покоряти означає «Силою встановлювати свою владу, завойовувати, примушувати коритися своїй волі, своєму впливові». Хто ми такі в порівнянні з нею? Піднімаючись на вершини, ми йдемо покорити, насамперед свої страхи та амбіції. Гора допомагає відкрити у собі нові грані і відчуття, які внизу ніколи не проявляються.

   

Я дякую всім тим, хто був зі мною, і чекав на мене з цієї захоплюючої експедиції .

14 серпня 2015р.

Ігор Случик