Увага волинських шанувальників волейболу завжди по-особливому була прикута до Анни Галицької. Корифеї цього виду спорту, сидячи на трибунах, любили загадувати - наскільки важко доньці розвиватися під керівництвом такого авторитетного наставника. Нині Аня левову частину свого часу приділяє навчанню, а також робить перші кроки в тренуванні. Тож напередодні нового сезону “ВолиньСпорт” поспілкувався з волейболісткою про команду, хобі та сім'ю.
- Аню, здогадуємося, в який вид спорту тобі йти — питання в сім'ї не виникало. Відкрий завісу таємничості — тобі в команді було найлегше чи найважче?
- Так, питання дійсно не виникало 
. Перші елементи волейболу – верхня передача, нижня та падіння я засвоїла вже в три роки, бо проводила дуже багато часу з батьками в залі, поки вони були на тренуванні. Насправді дочкою тренерів бути нелегко, тому що і в колективі тебе сприймають з самого початку не так, як усіх, і ти відчуваєш на собі певну відповідальність. Адже якщо зіграєш не дуже вдало, то підведеш не тільки команду та тренерів, а ще й своїх батьків.
- Чи вимагали від тебе мама й тато більшого, ніж від інших дівчат?
- Коли була в молодшій групі, то мама справді вимагала більше, ніж від інших. Уже коли перейшла до основної дорослої команди, тато вимагав від мене на рівні зі всіма. Хоча такого спортивного режиму, який був у мене, напевно, не дотримувався ніхто .
- Всі знають який емоційний та вимогливий Богуслав Галицький під час гри, а який він удома?
- Часто у мене таке питають. Просто він фанат своєї роботи і вкладає в неї всі сили та час. Через те, напевно, й емоції такі, бо коли ти живеш справою всього свого життя, то просто не можеш спокійно реагувати на деякі речі. А вдома він насамперед люблячий тато: добрий, чуйний, уважний, завжди дасть мудру пораду. Та і не тільки вдома він такий — повірте, до всіх гравців ставиться, як до своїх дітей. Завжди намагається направити їх на правильний життєвий шлях, навчити не тільки грі у волейбол, а ще й моральним якостям, як побудувати успішне життя, як ставити правильні життєві цілі. Просто дехто це усвідомлює вже після спортивної кар’єри.
- Які найбільш пам'ятні матчі (найкращий і найгірший) і чому?
- На кожному відрізку мого волейбольного життя були незабутні моменти, які якраз формують спортивний досвід. Починаючи з перших кроків на чемпіонатах України, коли в Луганську ми виграли два матчі з п’яти партій, а потім реально чи то не стало сил, чи то налаштованості, щоб виграти всього одну партію, якої не вистачало для потрапляння в фінал. Можна також згадати Молодіжні Ігри України, коли в п’яти сетах ми програли команді Запоріжжя і втратили шанс стати майстрами спорту ще до участі у Суперлізі. Ну і звісно ж дуже багато яскравих спогадів пов’язано з чемпіонатами Європи. Рівень цих змагань завжди значно відрізняється від українських чемпіонатів. Тому дуже запам’яталася гра, коли юнацькою збірною України для виходу за 1-8 місця нам потрібно було обіграти збірну Голландії. Пригадую, ми тоді програли перші дві партії, і команда супротивника думала, що перемога за ними. Проте ми обіграли їх у третьому сеті, потім в четвертому, програючи 24 – 22. Наздогнали й виграли в нелегкій п’ятій партії — здобули перемогу, а гра тоді закінчилась десь близько дванадцятої години ночі. Проте емоції були незабутні.
- Коли “Волинь” грала в єврокубках, не було враження, що той склад міг досягти більшого?
- Чесно кажучи, на той час команда була дійсно в дуже хорошій формі, але так як участь в єврокубках була для нас чимось новим, то вважаю, що на той момент ми виступили достойно. В нас були і перемоги, і поразки, але в кожній грі команда боролася до останнього м’яча. Можливо, у деякі моменти просто ще не вистачало досвіду участі в змаганнях такого рівня, але в будь-якому випадку ми отримали нові знання і нові враження.
- Три роки ти не граєш через травму. Є шанси на повернення чи все ж будеш зосереджуватися на наставницькій роботі?
- Моя травма не дозволяє мені повернутися в професійний спорт. Хоча бажання грати є до цих пір. Дуже нелегко було усвідомити одразу після травми, що я вже не буду грати. Двічі пробувала повернутись, але не склалось. Тому вирішила спробувати свої сили у наставницький роботі і трошки зануритися в науку. Настає в житті такий момент, коли розумієш, що у спорті для себе ти вже досягла всього, чого могла, й настала пора ділитись своїми вміннями та знаннями з іншими.
- Розкажи про групу дівчат, з якою працюєш, що легше — грати чи тренувати?
- Взагалі, тренуватись і тренувати – це зовсім різні речі. Тому коли ти приходиш на тренерську роботу, всьому потрібно навчатися з нуля. Мені, наприклад, набагато легше тренуватись — коли тренер побудує тренувальний процес, дасть правильне навантаження, підбере вправи, а тобі залишається тільки добросовісно це виконувати. На цей момент основна частина мого часу іде на навчання в аспірантурі. Це допомагає мені вдосконалити свої знання в наставницькій роботі, навчитись правильно будувати структуру підготовки спортсменів. Тому поки не маю можливості зайнятися тренерською роботою в повному обсязі.
Практикуюся трішки зараз тренувати дівчат 2004 року народження. Влітку возили їх в табір на збори в Згоранах. Там заодно відіграли турнір із пляжного волейболу. Потім Олена Олексіївна возила їх на турнір в Одесу, де вони зайняли перше місце. Днями був турнір в Луцьку, де вони вже змогли обігрувати команди, які старші на два роки.
- Яку підтримку маєш вдома?
- Вважаю, що як не крути, та для кожної жінки головне в житті — створення щасливої сім’ї. Тому дуже радію, що у мене чудова сім’я і люблячий чоловік. Як би не він і його підтримка, не знаю як я впоралась би з завершенням моєї спортивної кар’єри та ще з багатьма труднощами. А весь вільний час я проводжу зі своїми улюбленцями, у нас в сім’ї два американських кокер-спанієля, які дуже люблять увагу, і її для них не буває забагато.
- Чого побажаєш “Волині” в новому сезоні?
- Хочу побажати завжди впевнено йти до своєї мети. Вірити в себе і свої сили. Цінувати кожну мить. І не боятись мріяти та ставити на перший погляд недосяжні цілі. Адже в житті все можливо, потрібно лише вірити і щось для цього робити.
